Мар'ївська (Очеретівська) школа №4

Трішки уяви і мені здається, що вересневий післявоєнний дзвінок знову поплів отим маленьким коридором, завернув мимо канцелярії до 1-2 класів, що від сьогоднішньої автодороги, потім привітав приміщення 3-4 класів. Там угледів учителів Івана Івановича Казанця і Галину Іванівну Іванову, техпрацівницю Марію (світла їй пам'ять). На бронзовистий наспів шкільної осені зреагували дерева, які висаджені в Переможному році по периметру новенької початкової школи №4 і десятиліттями шумлять листочками, приваблюючи пташок. Це берести, тополі, осокори, клени. Вони пам’ятають гомінкі голоси маленьких вихованців сільської школи. 

Колишня школа
10.03.2020р.

Любили бавитись біля новонасаджених дерев під час перерв Л. Максименко, В. Поляк та його сестра Катерина, М. Голодна, В. Сокол, Н. Кисла, В.Василь’єв, Р. Боровик, Ніна та Катя Боровики, А. Ганоченко і його сестричка Валя, О. Казанець, Коля та Раїса Парафесь і багата інших очеретян. Грали в «латки», бігали навипередки. Спалах сміху, безпричинні зойки, хлопчачі голоси, жарти. Аж поки не покличе дзвінок, з яким виходить чергова, тож через хвилину-другу подвір’я затихає. Дерева знову залишаються на одинці, з цікавістю поглядаючи на широкі вікна. Що в них? Там школярська юнь 1944-1945 років набувала знань, готувалась стати піонерами, вчилась дружити, шанувати батьків та дідусів, бабусь, допомагати їм. Щедрість дитяча вихлюпувалась через край – війни немає, щастя – попереду ще так багато літ, нових весен. І поруч завжди татки й матусі, дорогі тьоті і дідусі, старші братики і сестрички. Хотілося, ой як бажалося, та час невмолимо біг-летів аж до сьогодні. Коли дорогих, милих тобі людей уже поруч немає і не буде ніколи. Лий не лий сльози… 

Сволок

Разом з нами вчився В. Зайченко, його брат Василь та сестричка Валя – тепер Валентина Павлівна, Гриша і Юрій Швеці, Шурик Іванов, Ваня Голодяєв, Володя Жук та його сестра Галина, В. Беседін, Ю. Юхименко. Було? Так, було, Семеновичу, скажуть мені друзі, згадуючи минуле. На жаль, чимало Очеретівських школярів післявоєнних літ уже немає на світі, лягли навіки хто вдома, а хтось в інших краях землі. Немає і вчителів, що вчили любити працю.  Немає і самої школи, віддали її на розтин вітрам та громовицям, місцевим гультяям, неробам. Тож на переливчастий лункий дзвінок 1 вересня народна післявоєнна хата-читанка відповідає… мертвою тишею. От така шана пам’яті. Сумно стає, плакати хочеться, люди… 

Сучасна "творчість" на стінах колишньої школи

Непокоять душу й совість питання, питання. Чому не перетворити це стареньке приміщення в селищну бібліотеку, де б працював гурток з вивчення історії рідного краю, перетворення Мар’ївки та селища Острів у цікаве місце для мандрівників. Уже сьогодні підключитися до цікаво діючого місцевого осередку «Марганець- Туристичний», яким керую М. Корбут, надати йому частину сьогоднішнього клубу для зберігання тут різного реманенту цікавих експонатів, карт, схем, плакатів тощо. 

Давайте діяти разом! Освітянські осередки не повинні пустіти, вмирати, вони не заслуговують на таку страдницьку долю, небуття. Адже в їх трудовому активі десятки передовиків праці, знатних людей, лікарів, учителів, інженерів, майстрів культури, військовослужбовців. Це приміщення школи заслуговує на те, аби перед ним зняти шапку.

Леонід Семенович Боровик