Три тополі на Мар'ївці

     - Ой, як порожньо тепер!

     - Дивіться - чогось ніби не вистачає...

     Донедавна на таке можна було частенько чути в селищі Мар'ївці, особливо коли з автобуса виходять пасажири і вдивляються довкола. Жителі, які перебувають у цей час поруч стриманно погоджуються: так, мовляв, порожньо,бо тополі зрізали. Зробили, це тому, що дерева з часом висохли, віджили своє... Он дрова, бачите, скільки тепер...

     Звалили дерева. Високі, товстелезні, міцні, густовиті, щоліта наповнені невгамонним, різноголосим співом птахів. На широкому вході до селища, його головної вулиці - імені маршала Толбухіна. Ніби й не подія якась особлива, - скільки дерев пускають тепер під корінь. Але в нашому невеличкому приморському селищі з цими трьома тополями пов'язане дуже багато.

Там, де колись росли тополі...

     Коли їх ще можно було обійняти однією хлопчачою рукою, я ходив до першого классу; відтоді минуло близько шестидесяти років. А скільки самим тополям? Одні говорять - 80, інші усі - 100, а то і 115. Жили білостволі у селищі красуні довгий час разом з нами, дарували красу і затінок, були німими свідками, як радощів, так і гірких хвилин. На тополях полюбляли селитися перші шпаки, та й взагалі все птаство; вони й першими відчували зміни в перепаді погоди, тож раптові подихи вітру - і спостережливі односельці мерщій вкривали скошене сіно, бо знали: - ось з'явиться степовик, а за ним і холодний дощ.

     Прийдеш, Галинко? Чекатиму, як завжди, біля отих тополь. Де живуть Тилішевські, знаєш? Приходь, Люба!

     Було таке? Було! І до війни, і після. в Мар'ївці подружні пари, стосунки яких заприязнилися саме під солов'їний спів, на цих деревах, домовлялися про майбутне весілля. А як бентежила дівочі серця мар'ївчанок ота давно відома «Одинокая гармонь», що пливла - лунала від тополь! Або - «Сормовская лирическая», «Спят курганы темные», «На крылечке», «Розпр'ягайте хлопці коней», «Катюша»... Односельці починали день з пісень, піснями його і завершували.

     Пам'ятаю, як тітки - колгоспиці, повертаючись з роботи, в полі, нерідко зупинялися біля світло-сірих стовбурів; хто - прихиляв стомлені плечі, хто просто присідав до споришевого низу. Вони частенько йшли з піснями - від самісінької контори колгоспу "Колективіст" до притихлих вуличних перехресть, де кожен уже прямував далі своєю стежиною. Гарно співали матері їх друзів - хлопчаків. І зараз, через плин років, хвилювання згадувати ті часи. Трохи погомонівши, жінки зходилися по домівках - треба було поратися по господарству, дітей запитати про уроки, приготувати для сім'ї вечерю.

Леонід Семенович біля підпилених тополь, але вже інших

10.03.2020р.

     Час стрімкий і невблаганний. Наче недавно гуртувалися, тулилися одна до одної, наші матері, ділилися останнім, що було, сьогодні багатьох уже немає на цьому світі. І в останню путь проводжали їх тополі. Крислаті, ніби задумлені дерева були свідками цього сумного шляху і моєї матусі, Марії Миколаївни, яка була неабиякої сумлінності й працелюбства. Вона постійно була в роботі і нескінченних турботах про нас, своїх дітей. Нехай земля буде моїй ненці заспокійливим пухом! Не думав - не гадав, що колись, з роками мої синівські літа прирівняються з маминими, що ми з нею станемо немов би ровесниками, однолітками. І дедалі більше й більше нуртує думка про, те що ненька навіть сьомий десяток не осилила; звалила хвороба, переклилкала у вічність. Перевершив матусю роками, тож лишається тепер одне: жити і за себе, і за неї, дорогеньку; як же вдасться.

     Так уже було прийнято: скорботна процесія зупинялася біля трьох тополь на хвилинку - другу і вже потім рухалася далі, селищного цвинтаря. І в цьому було щось своє, традиційне, особливе. Так односельці прощалися з маминими подругами, по роботі: П.Обдул, М. Гашовою, Є. Жук, С. Жук, Г. Лаловою, Л. Семенухою. Так ховали й добрих, чуйних сусідів, яросердних родичів - М. Дудка, Е. Боровик, В. Васильєву (вул. Болотникова), Н. Кислу, Я. Голодного, Е. Коптєву, В. Васильєву (вул. Боженка), П. Кислу, Е. Ганоченка, П. Поляка, Я. Васильєва, А. Швець, В, Кислого, О. Швеця, Л. Приходченко, В. Павленко, та пізніше Г. Корбута, П. Тюлюпу, С. Хрипка, моїх ровесників друзів Г. Мироненка, Г. Тилішевського та інших.

     Високі, дуже високі, об'ємні дерева росли на вулиці маршала Толбухіна. Як не задирав у дитинстві голову, не намагався уявити себе на далекій маківці, - нічого не виходило. І ще, тепер з часом, коли тополі спиляли, зміг доторкнутися найвищої тополиної гілочки, прим'яти пальцями, ніжно - зелені бруньки. Сумливо ставало. Величні дерева, назавжди склали руки – віти, і вже не гулятиме в їх густих кронах пустотливий вітер. Дивлюся на мертві тополі, і глубокий сум оповиває усього себе. На долоні лежать клейкі, з ледь помітною прозеленню бруньки, і це зрозуміло - поклик весни. Пробуджується життя. Та цим тополям - ветеранам не зеленіти вже ніколи; настає час розквітати іншим.

 Автор статті - Леонід Боровик.