Багато чого цікавого відбувалося в Мар'ївці у роки мого дитинства, а тепер ті далекі спогади частенько спливають у думках. На той час здавалось, що всі ці моменти запам'ятаються назавжди, але з часом все менше й менше залишається у пам'яті різних подій, але все ж таки деякі з них продовжують існувати у спогадах. Ця невеличка історія пов'язана не з якимись неординарними подіями, а з абсолютно буденним сільським днем.
 |
| Балка Отченашівка |
Одного літнього дня прийшла наша черга пасти череду корів. На той час у селі налічувалось приблизно шістдесят голів корів, яких місцеві мешканці пасли за чергою. Хоча інколи й наймали прийдешніх пастухів, але вони довго не затримувались і власникам корів треба було знаходити вільний час та випасати череду самостійно. У кого була одна корова, треба було випасати один день, у кого дві - два дні. Черга була чималою, одного пастуха було замало, тому деякі люди залучали своїх родичів або друзів, а хто й додатково наймав другого пастуха в допомогу.
Із самого ранку череду потихеньку гнали на пасовище. Здебільше корів випасали у плавнях, де росла густа соковита молоденька трава, завжди був затишок від старих дерев та поруч протікала річка, де можна було попити прохолодної водички. Нерідко були випадки, коли череду переганяли у протилежний бік плавнів, де проходило корінне русло балки Отченашівка. У цій місцевості на схилах балки виходять горóди селян з вулиці Боженка, які частенько виганяли до пасовища молодих телят і кіз, та прив'язували їх на міцну мотузку або навіть ціп.
Наша сім'я колись тримала великого коричньового кольору міцного бичка Мішу. Хоча він цілком мав загрозливий вигляд, але погляд у нього все ж таки був добрим. Частіше за усе, з ранку дідусь відводив бичка вузьким провулком, що тягнувся поміж нашим та сусідським горóдами. Бичок Міша з ранку до вечора щипав та щільно жував молоду травичку, а в обідню годину ми з бабусею носили йому воду. Бували й такі випадки, коли він міг розхитати кілочок, на якому був закріплений його ланцюжок, та побігти у мандри за кращою травою. Тоді ми всі звісно йшли його шукати і знаходили. А були випадки, коли навіть з череди губилась корова. Бувало так, що власники її довго шукають та не можуть знайти, повертаються додому, а корова вже чекає на них. Корови тварини розумні, тому інколи можуть швидко самостійно знайти шлях до свого двору. Але так бувало не завжди і тому селяни все ж таки намагались самі знайти мандрівницю. А особливо незручно було, коли надвечір вже починало смеркатися.
 |
| Череда корів у балці Отченашівка Джерело: Google maps |
Неподалік від нас жили Гаврилюки Марія Павлівна та її чоловік Микола. Їх ділянка знаходилась у провулку (який ближче до балки був ширшим), а горóд виходив до самої балки. Горóд родини Гаврилюків був завжди у презентабельному вигляді, неначе його готували на аграрну виставку. Уздовж усього горóду був низенький дерев'яний заборчик. Марія Павлівна з чоловіком держали козу та щодня виганяли її під стару розлогу маслину, яких тоді балкою росло чимало. Попрацювавши в городі, вони разом сідали на низеньку лавочку у своєму дворі, та роздивлялись проїжджаючі автомобілі, які мчали трасою, розташованою відразу за балкою. Марія Павлівна готувала смачні пиріжки з картоплею та інколи пригощала нас. Згадується ще один випадок, коли у них у дворі розпочалася пожежа та почав горіти будинок, навіть згорів увесь дах. Але за якісь лічені дні зібрались міцні чоловіки з села та швидко і майстерно повністю відбудували дах. Не стало тепер діда Миколи, а старенька бабуся Марія Павлівна самотньо продовжує сидіти на тій самій лавочці та загадково дивиться у свої колишні літа...
 |
| Подвір'я Гаврилюків |
Одного разу надійшла наша черга пасти череду, в дідуся Георгія Івановича якраз був вихідний день, у помічники дідусь запросив знайомого. Цілий день треба було пильно слідкувати за стадом корів, щоб ніяка з них не зникла з очей та не загубилась і випадково не потрапила під автомобіль на автомобільному шляху. Обід пастухи частенько брали відразу з собою або рідні готували, приносили та усі разом обідали на природі під затишним деревом. Ось і моя бабуся Марія Василівна вирішила приготувати дідусю та його помічникові обід. У той день череду випасáли неподалік нашого дому у балці Отченашівка. Оскільки це було поруч, віднести обід бабуся доручила мені. День був похмурий, ще й раптом дощ пустився, а згодом почалася злива. Тим часом я був у хаті та дивився на ту сильну зливу. Ми говорили з бабусею про те, як напевно нелегко під такою зливою Георгію Івановичу та його товаришу. Вирішили не втрачати часу, та скоріше йти до дідуся. Я одягнув плащ, взяв невеличку сумку та пішов знайомим провулком під гучний грім, переступаючи великі калюжі. Коли спустився нижче до балки, злива трохи почала стихати. Далі почали виднітися дерева маслин, а поміж ними й мій дідусь одягнутий у довгий плащ. Я підійшов ближче, ми привіталися та пішли до дерев, де дідусь під густим кронами скуштував смачний обід. Незабаром дощ припинився, грім було ще чутно, але вже десь далеко від нашої Мар'ївки.
 |
| На весні у балці Отченашівка та ще й після дощику |
Цю балку зазвичай я бачив сонячною, а коли йшов дощ, ми її обходили верхом. На перший погляд, здавалося б, звичайнісінький день... А я побачив великі іскристі краплі дощу на колоссі трави, квітках червоного маку та листі дерев. Хоча погода була похмурою, але щось в ній було таке надзвичайно гарне та неповторне!
Комментарии
Отправить комментарий